Протягом тривалого часу правовою основою відносин між Україною та Європейським союзом є Угода про партнерство та співробітництво від 1994 року, що набула чинності в 1998 році і діяло до 2008 року. Ця угода поклала початок співпраці з широкого кола політичних, торговельно-економічних та гуманітарних питань, в рамках якого проводилися щорічні зустрічі керівників України та Євросоюзу та консультації міністрів. З 2009 року відносини між Україною і Євросоюзом розвиваються в рамках ініціативи ЄС «Східне партнерство».

З 2007 року Єврокомісія розпочала переговори з Україною про нову базову угоду - «Про асоціацію України і Європейського союзу». У 2008 році почалися переговори з підготовки угоди про поглиблену та всебічну зону вільної торгівлі (DCFTA) як частини Угоди про асоціацію.

Угода про асоціацію була парафована главами делегацій України та Євросоюзу 30 березня 2012 року, Угода про поглиблену і всебічну зону вільної торгівлі - 19 липня 2012 року. Підписання Угоди про асоціацію було заплановано здійснити на саміті «Східного партнерства» у листопаді 2013 року, однак процес підготовки був припинений з ініціативи українського уряду.

2 березня 2014 року, після зміни влади, новий уряд розпорядився відновити процес підготовки до підписання угоди. 21 березня представники ЄС і Арсеній Яценюк підписали політичний блок Угоди - ту частину документа, яка стосується політичної взаємодії, питань безпеки та боротьби з тероризмом.

Керівництво України неодноразово заявляло, що розглядає євроінтеграцію як пріоритетний напрямок зовнішньої політики країни. Водночас, в самому Євросоюзі про можливу євроінтеграції України поки вважають за краще говорити лише в найзагальніших рисах. У кожному разі, Україна не входить до списку країн, включених в програму розширення ЄС, і мова в даний час може йти лише про підписання договору про асоціацію з ЄС (аналогічного тим, які у ЄС є, наприклад, з Тунісом та Ізраїлем) і створенні зони вільної торгівлі. Для набуття чинності договори про асоціацію та зону вільної торгівлі повинні бути ратифіковані парламентами кожної з країн - членів ЄС, що також може зайняти кілька років.

Станом на травень 2014 року, статус кандидата в члени ЄС мають п’ять країн (Туреччина (з середини 1990-х), Ісландія, Македонія, Сербія і Чорногорія). Ще дві балканські держави - Албанія та Боснія і Герцеговина - входять в офіційну програму розширення, як і Косово.

З 1994 по 2008 рік правовою основою відносин між Україною та Європейським союзом є Угода про партнерство та співробітництво. Ця угода поклала формальний початок співпраці з широкого кола політичних, торговельно-економічних та гуманітарних питань. У документі підкреслювалася, зокрема, необхідність вдосконалення державного управління, забезпечення свободи ЗМІ та громадянських прав в Україні. Здійснення цієї програми, однак, не привело до зміни стриманого ставлення керівництва ЄС до можливого поглиблення інтеграції України в ЄС. В основному обговорювалися питання економічних реформ, дотримання прав людини та екологічні проблеми, пов’язані з Чорнобильською АЕС.

Під час відвідування Італії 27-28 листопада 2002 року в Римі Президент України Леонід Кучма закликав Європейський союз визначити місце і роль України в майбутній Європі, «країна в умовах невизначеності жити не може», заявив він тоді. Президент Єврокомісії Романо Проді заявив тоді, що Україні немає місця в розширеному ЄС, а Росія занадто велика, щоб увійти в цю організацію; за словами Проді - немає підстав говорити про потенційний вступ в організацію Марокко, України та Молдови; той же факт, за словами Проді, що українці чи вірмени почуваються європейцями, нічого для нього не означає, тому що точно також європейцями почуваються новозеландці.

У 2003 році президент України Леонід Кучма окреслив мету підписання угоди про асоційоване членство України в ЄС і таким чином формально почав процес євроінтеграції.

З приходом до влади Віктора Ющенка на початку 2005 року євроінтеграційні процеси були позначені як пріоритети зовнішньої політики України на найближчі роки, однак процес зрушився з місця лише в 2007 році, коли постало питання про укладення ширшої угоди між Україною та ЄС.

З 2007 року Єврокомісія розпочала переговори з Україною про нову базову угоду - «Про асоціацію України і Європейського союзу». У 2008 році почалися переговори з підготовки угоди про поглиблену та всебічну зону вільної торгівлі (DCFTA) як частини Угоди про асоціацію.

У травні 2009 року Україна, поряд з п’ятьма іншими колишніми радянськими республіками, розпочала участь в новій ініціативі Євросоюзу - «Східне партнерство», головною метою якої задекларовано «створення необхідних умов для прискорення політичної та економічної інтеграції між Європейським союзом і зацікавленими країнами-партнерами» шляхом сприяння політичним та соціально-економічним реформам в країнах-учасницях «Східного партнерства». Основними пріоритетами реформ в країнах-партнерах і їх співпраці з ЄС названі такі області:

• демократія, вдосконалення системи управління та забезпечення стабільності;
• економічна інтеграція та конвергенція з галузевою економічною політикою ЄС, включаючи створення зон вільної торгівлі;
• енергетична безпека;
• розвиток контактів між людьми (лібералізація візового режиму та посилення боротьби з незаконною міграцією).

Віктор Янукович, який вступив на посаду Президента України в березні 2010 року, продовжив рух України в бік євроінтеграції. Секретар Ради національної безпеки і оборони України Андрій Клюєв завіряв, що «прагнення до повномасштабного зближення з ЄС залишається незмінним стратегічним пріоритетом розвитку України і одним з ключових питань національної безпеки».

На саміті «Україна - ЄС» у листопаді 2010 року був підписаний протокол до Угоди про партнерство та співробітництво з основними принципами участі в програмах Євросоюзу, який передбачає, що представники України зможуть брати участь у статусі спостерігачів у програмах ЄС, а також входити до складу керівних комітетів тих програм, яким Україна надаватиме фінансову підтримку.

Проте, арешт лідера української опозиції Юлії Тимошенко в серпні 2011 року і судовий вирок у справі проти неї, оголошений в жовтні того ж року, викликали однозначно негативну реакцію як США, так і Євросоюзу.

Текст нового документу був остаточно узгоджений ще в листопаді 2011 року, але у зв’язку з ускладнилися відносини між Євросоюзом і Україною його підписання кілька разів відкладалося, при цьому Євросоюз висунув українському керівництву ряд попередніх умов. Лише 30 березня 2012 року главами делегацій України та Євросоюзу було парафовано Угоду про асоціацію, 19 липня 2012 року - Угода про поглиблену і всебічну зону вільної торгівлі.

У липні 2012 року Україна і ЄС домовилися про внесення доповнень до угоди про спрощення візового режиму. У березні-квітня 2013 року Верховна Рада України і Європарламент ратифікували ці домовленості.

Незважаючи на критику ситуації в Україні, що звучала з боку Євросоюзу протягом усього року, 10 грудня 2012 року Рада закордонних справ Євросоюзу схвалила висновок щодо України, в якому висловила готовність підписати Угоду про асоціацію між Україною та ЄС на саміті «Східного партнерства» у Вільнюсі в листопаді 2013 року за умови, що Київ продемонструє рішучі дії і відчутний прогрес у реформуванні виборчого законодавства, вирішенні проблеми вибіркового правосуддя і продовженні реформ.

17 вересня 2013 року Кабінет Міністрів України одноголосно схвалив проект Угоди про асоціацію з Європейським союзом.

23 жовтня 2013 року Європейський парламент прийняв резолюцію, якою рекомендував підписати Угоду про асоціацію з Україною і дав згоду на його часткове застосування без завершення ратифікації, за умови виконання позначених критеріїв.

18 листопада 2013 року відбулося засідання Ради Євросоюзу на рівні міністрів закордонних справ, на якому планувалося ухвалити остаточне рішення, чи підписувати Угоду про асоціацію з Україною на саміті у Вільнюсі 28-29 листопада. Рада не змогла ухвалити рішення, оскільки Україна не виконала вимоги до неї вимоги, - при цьому було зазначено, що двері для України залишаються відкритими.

21 листопада 2013 року Кабінет Міністрів України повідомив про припинення підготовки до укладення Угоди про асоціацію між Україною та ЄС: «З метою вжиття заходів щодо забезпечення національної безпеки України, більш детального вивчення та опрацювання комплексу заходів, які необхідно здійснити для відновлення втрачених обсягів виробництва та напрямків торговельно-економічних відносин з Російською Федерацією та іншими державами-членами Співдружності Незалежних Держав, формування належного рівня внутрішнього ринку, який забезпечував би паритетні відносини між Україною та державами-членами Європейського Союзу ... призупинити процес підготовки до укладення Угоди про асоціацію між Україною, з одного боку, та Європейським Союзом, Європейським Співтовариством з атомної енергії та їх державами-членами, з іншого боку, і дія рішення Кабінету Міністрів України від 18 вересня 2013 року «Про підготовку до підписання проекту Угоди про асоціацію між Україною, з одного боку, та Європейським Союзом та його державами-членами, з іншого боку».

Віце-прем’єр України Юрій Бойко заявив, що переговори про асоціацію будуть припинені до тих пір, поки не вирішиться питання про надання з боку Євросоюзу компенсацій від втрат України, які можуть відбутися від зниження торгівлі з РФ та іншими країнами СНД в разі підписання Україною цієї угоди. Інакше економіка України дуже серйозно постраждає і це відобразиться на рівні життя населення.

Рішення Кабінету Міністрів України викликало масові протести в Києві і ряді регіонів України, що призвело до відставки уряду Миколи Азарова, а згодом - до повної зміни влади.

2 березня 2014 року новий уряд України розпорядилося відновити підготовку до підписання угоди про асоціацію з ЄС. 21 березня 2014 року Україна підписала політичну частину асоціацію з Європейським союзом. За заявою прем’єр-міністра України Арсенія Яценюка, економічний розділ асоціації буде підписано після президентських виборів влітку 2014 року.

Багато журналістів і аналітиків відзначають вкрай низьку обізнаність населення України щодо Угоди про асоціацію та умов євроінтеграції.

Як наголошується в ряді коментарів фахівців, обговорювати угоду про асоціацію з ЄС є необхідною мінімальною умовою для вступу України в Євросоюз, але не гарантує цього.

Відзначається, наприклад, що угоду про асоціацію з Європейським союзом уже уклали такі країни, як Алжир, Чилі, Єгипет, Ізраїль, Йорданія, Ліван, Марокко, ПАР, Сирія, Туніс, Туреччина (у тому числі рамкову угоду про співробітництво), а також Асоціація країн Африки, Карибського басейну і Тихого океану. При цьому практично жодна з цих країн, незважаючи на укладені угоди, не має жодних шансів вступу до Євросоюзу ні в середньостроковій, ні в довгостроковій перспективі, а Туреччина вже відзначила 50 років з дня підписання угоди про асоціацію і все одно має вкрай низькі шанси стати членом ЄС, незважаючи на існуюче також рамкову угоду про співпрацю, статус кандидата і що ведуться переговори про членство в ЄС.

Ще в середині лютого 2014 року глава Єврокомісії Жозе Мануель Баррозу підтвердив, що Євросоюз поки не готовий надати деяким країнам навіть перспективу віддаленого членства в ЄС в короткостроковій перспективі, хоча і не виключає цього у віддаленому майбутньому. «На цьому етапі те, що ми запропонували Україні, зокрема тому, що Україна не готова до вступу в Євросоюз, - це політична асоціація та економічна інтеграція», - сказав Баррозу 14 лютого, виступаючи в Лондонській школі економіки. Проте вже 27 лютого 2014 року, після зміни влади в Україні, Європарламент прийняв резолюцію, в якій допустив можливе членство України в ЄС (не даючи, тим не менш, жодних конкретних пояснень і коментарів).

Для вступу до Євросоюзу Україні, як і іншим потенційним кандидатам, необхідно буде насамперед підтвердити відповідність європейським критеріям (економічним, юридичним, політичним, соціальним, культурним тощо), а також заручитися підтримкою органів Євросоюзу і згодою всіх його членів.

Необхідно відмітити, що важливими вимогами до країни-кандидата є відсутність девальвації валюти країни протягом останніх 3 років, низька інфляція, невисокий рівень безробіття, дотримання безлічі екологічних норм, різке зниження корупції і скасування виборчого правосуддя. Тож Україні є ще над чим працювати, і часу на це досить мало.
 

Г.Г.Вакуленко

Начальник районного управління юстиції