Томаківська Січ

 Гурбик А.О.,

Історія українського козацтва: нариси у 2 т.\ Редкол: Смолій (відп. Ред) та інші. – Київ.: Вид.дім „Києво-Могилянська академія”, 2006р, Т.1. – 800 с.

Першою більш-менш достовірно зафіксованою джерелами військово-політичною організацією козаків за порогами була Томаківська Січ. Вона існувала на однойменному острові, який в давнину ще називали Бучки, Буцький, Дніпровський і Городище. 

Зручне розташування Томаківки та розгалужена сітка водних перешкод робили острів зручним пунктом для укриття козаків і створення на ньому Січі. І дійсно, за твердженням М. Бєльського, запорожці протягом тривалого часу використовували острів, «званий Томаківка, на якому здавна низові козаки мешкають, якож їм стоїть за найміцніший замок». Однак брак прямих відомостей не дає підстав достеменно точно визначити час заснування Томаківської Січі, тому в цьому питанні слід більше уваги приділити аналізу побічних даних. А вони свідчать, що в першій половині XVI ст. Запорозької Січі на Томаківці не існувало. Як відомо, пропозиція черкаського старости Євстафія Дашковича на Піотрковському сеймі 1533 р. про доцільність будівництва фортеці на одному з дніпровських островів із залогою у 2 тис. козаків хоча й дістала схвалення, але, як писав М. Бєльський, «з неї нічого не вийшло». Не зафіксувало Запорозьку Січ жодне з відомих джерел і в 50-х рр. XVI ст. Наприклад, ревізори Черкаського староства, які на початку 50-х рр-XVI ст. описували землі Запорожжя, жодним словом не обмовилися про конкретний більш-менш укріплений козацький форпост. Хоча в своїх описах вони під 1552 р. згадували територію за порогами і, зокрема, «уход Томаховку». Не помітити укріплень Січі з розгалуженою мережею господарства (оранка, борті, човни тощо) вони просто не могли. Певно, в той час у цьому регіоні дійсно був лише «уход».

Подальше будівництво замку Вишневецького на Малій Хортиці в середині 50-х років XVI ст. та його розгром улітку 1557 р. теж не дають підстав для твердження про існування великої організації козаків на сусідньому острові Томаківка, який був розташований південніше (десь на 50 км) і про який французький інженер Гійом-Левассер де Боплан писав, що з нього «видно увесь Дніпро від Хортиці аж до Тавані». А якщо це так, то й острів Томаківка з Січчю не міг би залишитися непоміченим з Хортиці.

Немає свідчень про утворення та існування великої Січі на Запорожжі і в наступне десятиліття ані в джерелах, пов'язаних з останніми роками життя та діяльності Д. Вишневецького (початок 60-х рр.), ані в листі Сигізмунда II Августа, спеціально адресованому запорожцям (кінець 60-х рр.). В останньому, зокрема, король писав: «Козакам –тым, которые... зъехавши, на Низу, на Днипри, в полю й на иных входах перемешкивают свовольно живучи», аби вони «с поля, с Низу й зо всих уходов, до замков й мист наших вышли» (1568р.). Тобто неодноразово підкреслюється розпорошеність поселень запорожців (а основною формою останніх названо все той самий сезонний «уход»).

Характер документальних свідчень залишається незмінним практично до другої половини 70-х рр. XVI ст, коли Стефан Баторій (з 1576 р. - Польський король) почав проводити жорстку політику з підпорядкування Запорожжя. Передбачалося витіснити козаків із цього регіону, частину з них взяти на королівську службу, а найбільш непокірних -знищити. Своїм універсалом від 4 квітня 1578 р. Баторій зобов'язав усіх без винятку прикордонних старост допомагати київському воєводі князю К. Острозькому (близько 1526-1608 рр.) виганяти козаків «з Дніпра» (зазначимо: не з Січі) і «на горло карати». Паралельно вводилися санкції на торгівлю з козаками боєприпасами, харчами та заборонялося запорожців «у себе приховувати». Причому в листах останнім Баторій сповіщав, що труднощі у боротьбі із запорожцями полягають ще й у тому, що Польща не має в цьому регіоні фортець (про великий укріплений козацький табір теж не зазначено, хоча якби він існував, то в контексті згаданих подій про нього б обов'язково згадали чи турецька, чи польська сторона).

Дії князя К. Острозького та похід любельського воєводи Яна Тарла (1578 р.) проти запорожців не дали бажаних результатів. «Ускромить низовців» так і не вдалося. Труднощі боротьби з підпорядкування козаків визнавав згодом і сам польський король. У 1579 р. на слова татарського посла, який «на низовців скаржився, просячи аби їм король заборонив шкоди чинити», останній відповідав, що «то люди свавільні і карати їх важко, а також якщо король зможе, то заборонить їм (запорожцям. -Авт. )».

Військові дії проти запорожців були малоефективними перш за все через розпорошеність козаків на великому просторі Дніпра та відсутність єдиного центру - Січі, здобути б яку Польща в цей час все ж мала достатньо сил (оскільки вже в 1579 р. Баторій оголосив війну Росії, а польська армія захопила низку російських міст). З іншого боку, Баторій міг піти і на компроміс з козаками, щоб використати укріплену фортецю на Дніпрі в інтересах Речі Посполитої (оскільки восени 1578 р. він і так збільшив реєстр до 600 осіб).

Викладений матеріал, гадаємо, дає підстави стверджувати, що практично і в другій половині 70-х рр. XVI ст. на Запорожжі не було великої Січі. Козаки в цей період переважно розселялися по уходах, городцях, невеличких протосічах і не були ще згуртовані в єдину організацію. Саме такий стан речей було зафіксовано в Хроніці Бєльського, який радив королю взяти запорожців на службу, «а щоб було плачено їм і нехай би там, на Дніпрі, мешкали..., по островах, яких там є кілька (курсив наш. - Авт.), а так міцно укріплених і де яких осяде кілька або кільканадцять сот чоловік, аби навіть військо прийшло, нічого їм там не вчинять». Далі Бєльський їх визначає так: «Острів один, який звуть Кохане, між порогами, 40 миль від Києва, на кілька миль вздовж, на якому чуючи козаків, татари не так легко до нас переправляються, бо з нього кременецький і кучманський броди можуть їм закрити». «Інший острів неподалік, - зазначається в Хроніці, - званий Хорчика (Хортиця. - Авт.), на якому Вишневецький перед тим мешкав». І, нарешті, третім Бєльський називає Томаківку, на якому «низові козаки мешкають, якож їм стоїть за найміцніший замок». Про це йдеться і в іншому місці Хроніки: «Є там (на Запорожжі. - Авт.) деякі острови дуже укріплені, на яких козаки мешкають, і між іншими - Томаківка» . Отже, можна констатувати, що в середині 70-х рр. XVI ст. джерела ще не вирізняли однієї великої Січі, фіксували наявність декількох островів, на яких мешкали козаки. Не згадано і саме поняття «кіш» щодо поселень козаків. Хоча тому ж Бєльському цей термін (під ним розуміли укріплений табір) був добре відомий, і він його неодноразово використовує у своїй Хроніці. Вперше під 1589 р. коли 18 серпня татари вторглися «до Подоля і до Русі», то тоді, сповіщає хроніст, «під Тарнополем кіш (kosz) мали» (тобто центральний укріплений табір, звідки пустошили навколишні землі). Такий самий кіш татари «мали під Константиновом» під час вторгнення на Волинь в 1593 р.

Невідомий хроністу був і кошовий отаман Запорозької Січі. Хоча автор Хроніки посаду отамана в середовищі запорожців фіксує, коли пише про доцільність взяти козаків на оплачувану службу, щоб вони «гетьмана від короля мали, а сотники і отамани аби присягали». Згадка про отаманів у множині свідчила або про певну кількість кошів із відповідними кошовими, або ж про курінних отаманів - керівників розпорошених по різних островах куренів, що є вірогіднішим.

У конкретно-історичній частині Хроніки теж немає терміна «кошовий отаман», хоча Бєльський і описує діяльність деяких козацьких ватажків. Зокрема, під 1575 р. він змальовує жорстокий похід козаків на татар «з вождем своїм Богданком». У 1577 р. у боротьбі за молдавський господарський стіл на боці І. Підкови воювали козаки, «над якими гетьманом (курсив наш. - Авт.) був Шах» та ін.

Перший більш-менш достовірний опис Томаківської Січі з укріпленням і козацькою радою маємо лише для початку 80-х років XVI ст. Його подає польський історик Бартош Папроцький, описуючи поїздку на Запорожжя польського шляхтича Самуїла Зборовського. Останній, після зустрічі з послами «від низових козаків, які запорозькими молодцями звуться», прибув на початку 80-х років XVI ст. на південь України «до Канева з почтом немалим слуг своїх і гайдуків й став на ріці Дніпрі». Далі «знову молодці-запорожці, бачачи його, послали до нього послів». Потім Зборовський «їхав до Черкас, з Черкас до Пскли ріки і хотів йти під Путивль замок». Проте, вступивши знову в переговори, «козаки радили йому аби їхав до війська» в Січ.

Як бачимо, Запорозька Січ першої половини 80-х рр. XVI ст. контролювала значну територію від Низу до Надпоріжжя та південних українських замків — Канева і Черкас, а січовики вільно пересувалися по цій місцевості, вступаючи в переговори з королівськими посланцями. Цікаво зазначити, що урядовці Речі Посполитої в цей період поважно ставилися до представників Січі. Той самий Зборовський неодноразово посилав січовикам «упоминки і гроші». А козаки, своєю чергою, порівняно вільно почувалися у відносинах із старостами південноукраїнських замків і навіть дозволяли собі «нехтувати обіцянками старости пограничного, який їх відмовляв від служби Зборовському, до себе намовляв, великі ласки від себе самого і короля їм обіцяв» .

Надалі шлях Зборовського пролягав «до порогів, де рицарі-люди Мешкають (курсив наш.- Авт.), там є Місце на Дніпрі, - як сповіщає польський шляхтич, - важке для просування, бо ті пороги з великих скал, через які вода яко куди з високих гребель спадає і там не може ніхто проїхати, крім козаків». У районі порогів польський загін натрапив на передову козацьку заставу, яка контролювала підступи до Січі. «Там же з Яволжаного (Таволжанського. - Авт) урочища хотіли йому (Зборовському. - Авт.) дати козаки битву, коли... узріли при ньому гайдуків; розсудили то собі..., ніби їх з направи королівської хотів вигубити». Проте, з'ясувавши, що поляки їдуть у Січ «на завдання послів..., направили 80 козаків, які його (Зборовського. - Авт.) перепровадили через пороги, яких є там 12». Щоправда, «деякі шляхтичі, злякавшись тих страшних перевозів (курсив наш.- Авт.), вернулися назад». Спускаючись далі по Дніпру, Зборовський оповідав, що «там недалеко є замок Хортиця (курсив наш.- Авт.), який був Вишневецький поставив». Зазначимо дивну обставину: шляхтич сповіщав про замок як про реальне укріплення. Можливо, останнє на початку 80-х років XVI ст. було не зруйновано або ж не повністю зруйновано. Зборовський у цьому випадку не міг помилятись, оскільки він не просто оминав Хортицю, а ночував на острові. Хроніст зазначав: «Виїхавши з Хортиці замку (важливо: не з Січі. - Авт.), на якому мали ночівлю, там доїхав до козаків і послів». Це місце перепочинку між Хортицею і Томаківкою було останнім перед в'їздом у Січ. Далі «Зборовський їхав з ними на місце те, де мешкання своє мали; те урочище зветься Томаківський Острів (курсив наш. - Авт.), який є так широкий, що може на ньому сховатись 20 тис. людей і коней немало; при тому острові є озеро рибне, там скоро висадились» .

Вказані відомості дають можливість дещо уточнити територіальну локацію Томаківської Січі. Остання, як бачимо, розташовувалася не на острові в традиційному значенні цього слова, який був посеред Дніпра чи іншої річки. Термін «острів» у цьому випадку вжито в значенні підвищеної частини землі поміж боліт, плавнів, малих річечок (Е. Лясота згадував тут «три Томаківки») правого берега Дніпра, чому й звався також «урочищем», біля якого було ще й озеро.

Подальший опис козацької організації на Томаківці початку 80-х рр. не залишає сумніву, що то була Запорозька Січ. У цей період у Січі вже збиралися великі січові збори, або кіш, які Зборовський, за польською аналогією, називав «рицарським колом». Цікаво зазначити, що кіш тоді ж збирався і поза межами Січі, наприклад під час військових походів. Зокрема, Зборовський, крім таких зборів на Томаківці, зафіксував подібні й «на острові, названому Картамлик» (можливо, Чортомлик.- Авт.), та на безіменному місці десь поміж Хортицею і Томаківкою.

На таких радах проблеми січового життя демократично обговорювалися всіма її учасниками, а для того, щоб рішення вважалося прийнятим і обов'язковим для виконання, необхідна була його підтримка переважною більшістю січовиків. Наприклад, коли Зборовський на зборах Січі запропонував козакам іти з ним на переговори в Орду, то січовики «розділилися: одні хотіли їхати з ним, інші на те не дали слова, повідаючи, що то (татари,- Авт.) пси зрадливі слова не здержать і нас із собою погубиш». Коли Зборовський хотів тиском схилити козаків, щоб кіш прийняв його пропозицію, то «вночі великий розрух стався, же не відав, що з ними чинить мав гетьман і не був від них безпечний здоров'я свого». Але Зборовський все ж не заспокоївся. І коли він пригрозив січовикам, що «їм битву перший ніж неприятелю іншому дасть», то козаки «за тими словами скарати (Зборовського.- Авт.) хотіли подлуг звичаю свого: підперезавши міцно піску за пазуху насипать і в воду вкинути». В кінцевому підсумку шляхтич змушений був відступитися від нав'язування своєї волі кошу.

На початку 80-х рр. у Січі в джерелах згадується і січова старшина. Під час подорожі та на початку свого перебування на Томаківці (вочевидь, ще не зовсім вивчивши січові порядки) Зборовський провідника козаків називає «один старший». Останній неодноразово звертався до Зборовського та від імені козацького товариства вів з поляками переговори. Згодом, трохи освоївшись на Січі, шляхтич точніше називає посаду цього «старшого», а саме: сповіщає, що ним був «отаман» (wataman), який під час виправ ходив на човні гетьманському .

Також згадував Зборовський про наявність у Січі регалій найвищої влади, якими були «булава гетьманська» та «зброя перших гетьманів місця того», що шанувалися січовиками як найвищі реліквії. Цікаво й те, що пам'ять про «перших гетьманів» Січі та їхні регалії у першій половині 80-х рр. XVI ст. ще не було втрачено, тобто Січ була заснована «на місці тому» (на Томаківці) нещодавно (вважаємо, десь на рубежі 70-80-х рр. XVI ст.). Це ж підтверджується й тим, що самий термін «січові козаки», як зазначав М. Грушевський, укорінюється в джерелах лише в середині 80-х рр. XVI ст. На першу половину 80-х рр. припадають і найраніші відомості про дерев'яні січові укріплення - засіки, які будували козаки. Зокрема, Карло Гамберіні (секретар папського нунція в Польщі) 1584 р. сповіщав: «Дерева там багато, і вони (козаки.- Авт.) так уміють себе оборонити засіками, що й зимою, як Дніпро замерзне, не бояться ніякого ворога, для більшої певності вирубують навколо лід».

Томаківська Січ у 80-х рр. XVI ст. була центром, куди збиралися втікачі з ординського полону. Зборовський, зокрема, згадував, що під час його відвідин Томаківки «сторожа козацька привела в'язнів кільканадцять, які з орди втекли, бо їх того часу в жнива багато тікає».

Описуючи побут козаків на Томаківці, шляхтич був вражений майстерністю січовиків у військовій справі, виконанням пісень та грою на музичних інструментах. Він зазначав: «Козаки невимовні штуки показували, співаючи пісні, стріляючи, на кобзах граючи» . На Запорожжі першої половини 80-х р. XVI ст. джерела фіксували і своєрідний менталітет січовиків, які вважали Січ своєю вітчизною і пов'язували з нею всі свої надії та сподівання. Це особливо впало у вічі Зборовському, який зазначав, що «з козаками великі труднощі, які не дбають на короля - пана свого, а ні На вітчизну, в якій народились, тільки всю надію на це місце (Січ. - Авт.) мають, поки живуть, так як кажуть ону посполиту приповідку: "Поки жити, поти боротись"». На це звернув увагу і папський нунцій Маласпіна на початку 90-х рр. XVI ст. Він, зокрема, підкреслював, що «козаки створили гніздо, яке не підкоряється цій (польській. - Авт. ) короні», бо «знаходиться у віддаленому місці, куди не сягає польське королівство» .

Що ж спонукало до створення єдиної військово-політичної організації козаків саме на рубежі 70-80-х рр. XVI ст.? Об'єднанню розрізнених козацьких городців та малих січей в одну велику Січ на Томаківці перш за все сприяло кількісне зростання козаків у цей час. І хоча ще литовський дипломат Михайло Литвин, який у 1550 р. відвідав Україну, писав, що «в цій країні дуже легко набирають добрих вояків», усе ж значне кількісне зростання саме запорозьких козаків припадає на 70-ті рр. XVI ст. Зокрема, Бєльський у цей період писав, що в козацьких зимівниках залишається цілорічно «кількасот чоловік». Під 1577 р. уже згадуваний козацький гетьман Шах, «зоставивши на Низу чотириста козаків з шістьмастами чоловік» (тобто загалом близько тисячі низовиків), прибув на допомогу І. Підкові на Пробитий шлях.

Далі М. Бєльський про рубіж 70-80-х рр. писав таке: «Не було їх (запорожців. - Авт.) перед тим так багато, але зараз їх збирається до кількох тисяч, а навіть їх тих часів замножилося і частокрот туркам і татарам шкоду немалу чинять, якож по декілька разів Очаків, Тягин та Білгород та інші замки захоплювали і в полях немало добутку набирають». У 1584 р. італієць К. Гамберіні так характеризував козацьке військо (пославшись на слова одного із старшин): «З козаків можна зібрати 14-15 тис. добірного, добре озброєного війська, жадного більше слави, як наживи, готового на всяку небезпеку». Хоча в останньому випадку, ймовірно, враховувалися не лише запорожці, а й козаки на волості та в шляхетських маєтках. Проте все ж значне загальне їх зростання на кінець 70-х рр. є незаперечним, бо до цього часу, як правило, йшлося про кілька сотень запорожців, а з початку 80-х рр. уже про тисячі козаків.

Важливим джерелом поповнення козацтва в цей час було селянство, основні маси якого активізувалися саме в 60-х рр. XVI ст., коли значно погіршилося його економічне та правове становище (Другий Литовський статут 1566 р.). І саме на другу половину 60-х та 70-ті рр. припадає початок систематичних згадок про масові втечі посполитих (пів-села, ціле село, кілька сіл).

Кількісному зростанню козацтва сприяла також поява на Запорожжі значної кількості бояр-слуг, що не змогли документально підтвердити своїх прав на землю та шляхетство, перевірка яких почалася в Україні ще в 1557 р. з проведенням волочної поміри. Після Люблінської унії 1569 р. курс правителів Речі Посполитої на знищення боярства як стану став ще жорсткішим, а тому наприкінці 60-х - у 70-х рр. бояри-нешляхтичі переміщуються у південні регіони України.

Після Люблінської унії на Київщину та Брацлавщину помітно поширилося магнатське землеволодіння, яке, своєю чергою, протягом 70-х рр. теж сприяло витісненню селян та непривілейованих бояр на південь. Останні значною мірою поповнили лави низовиків і разом з козаками вже протистояли магнатській колонізації, яка загрожувала і давнім козацьким поселенням.

Взаємообумовленість названих факторів призвела не тільки до кількісного зростання козацтва, а й до якісних змін у його середовищі. Боярство привнесло в козацтво не лише організуючий елемент, а й дало останньому перспективну програму боротьби за визнання своїх станових прав у межах Речі Посполитої. Ця боротьба вже невдовзі дала певні позитивні результати (згідно з універсалу Сигізмунда II Августа від 5 червня 1572 р. було взято на оплачувану службу «певний почет низових козаків» із 300 осіб).

Інші ж козаки змушені були закріпитися на Запорожжі й вирішувати проблеми своєї організації самостійно. А агресивна політика Стефана Баторія в другій половині 70-х рр. XVI ст. щодо підпорядкування та вигнання запорожців, на тлі постійної (протягом століття) боротьби козаків із турецько-татарськими військами, вочевидь, тільки прискорила на рубежі 70-80-х рр. об'єднання розрізнених городців і малих протосічей в одну велику Запорозьку Січ на Томаківці. Територія, що підпорядковувалася Томаківській Січі, була значною. Зокрема, на початку 80-х рр. XVI ст. Січ мала свої сторожі й застави на просторі від перших порогів і Таволжанського урочища на півночі до Чортомлика й урочища Карайтебен на порубіжжі з татарськими кочів'ями на півдні. Важливо зазначити, що творцями Запорозької Січі на Томаківці були переважно козаки-воїни, або, як їх називали сучасники, «лицарі-люди». Зборовський на початку 80-х рр. XVI ст. зазначав, що вони мешкають «на Дніпрі, де є важке місце для прибуття, і там не може ніхто проїхати, крім тих козаків», навіть «деякі шляхтичі, злякавшись тих страшних перевозів, вернулись назад».

Цікаво, що збори коша на Томаківці польський шляхтич називав «лицарським колом» та сповіщав про пошану в Січі до військових обладунків - «зброї перших гетьманів». Особливо контрастно відтіняють військовий характер Томаківської Січі відомості про так звану Надпорозьку січ козаків, які одночасно (на початку 80-х рр.) перебували в водорозділі рік Дніпра і Самари. Зборовський сповіщав, що зустрів там «200 козаків річкових, які тільки звірів та рибу ловлять іншим на живність... а тими ріками можуть до Орди і до Москви ходить для користі». Повідомлялося також, що вказані «річкові» або «водяні» козаки «мали старшого» і «те місце, куди козаки ховаються», і де проводять свої загальні збори .

Чисельність козаків у Томаківській Січі встановити важко через брак прямих свідчень. Щодо приблизної кількості, то, за відомостями того ж Е. Лясоти, в Січі на Базавлуці (1594 р.) «їх усіх було трохи більше трьох тисяч, щоправда, якщо захочуть може стати й (ще. - Авт.) кілька тисяч, коли скличуть козаків, які час від часу живуть у містах і селах, але вважають себе запорожцями».

Отже, як мінімум, виходить близько 5 тисяч. Число ж, яке назвав С. Хлопицький - шляхтич із Перемишля, який у 1594 р. на переговорах з австрійським імператором Рудольфом II обіцяв останньому, «що сили козаків становлять вісім або десять тисяч», Лясота поставив під сумнів. Хоча, якщо С. Хлопицький враховував постійних низовиків, «сезонних» запорожців і козаків, які мешкали на волості, то названа ним кількість є близькою до дійсності.

Підсумовуючи, зазначимо, що в цій проблемі слід виокремити чисельність січовиків та загальну кількість козаків. Згідно з наведеними відомостями, вочевидь, за часів першої Запорозької Січі на Томаківці на початку 90-х рр. було декілька тисяч Козаків, оскільки наприкінці її існування (восени 1593 р.) в поході Дніпром на Київ, як повідомляв 4 жовтня 1593 р. Й. Верещинський, брало участь «коло чотирьох тисяч» козаків «війська Запорозького». Та й у 1594 р., лише через рік після зруйнування Січі, на Базавлуці вже налічувалося більше 3 тисяч. І це в умовах активної участі січовиків у повстанні під проводом К. Косинського та спустошливих рейдів на Січ татар узимку 1593 р. Під час цих нападів (яких було не менше семи) татари захопили понад 2 тис. козацьких коней, що побіжно теж свідчить про існування в Томаківській Січі кількатисячного козацького табору.

У цілому, українські козаки за часів першої Січі, певно, могли виставити не менше 10 тис. вояків. Проце дізнаємося не лише з даних згаданого С. Хлопицького, а й з відомостей Карло Гамберіні. Останній під 1584 р. вказував на можливість зібрання 14-15 тис. козацького війська, а під 1587 р. наводив слова одного з козацьких ватажків, який сповіщав, що «козаки в будь-який час готові йти на службу найсвітлішому (венеціанському. - Авт.) дожу... і я сам поведу на поле битви 10 тис. хоробрих вояків». Аналогічні кількісні відомості, щоправда, з уточненням регіону, де проводились обрахунки, знаходимо у записах венеціанського посла в Польщі П'єтро Дуодо, який у 1592 р. сповіщав: «Між цими двома ріками (Дністром і Дніпром.- Авт.) живуть козаки - люди хоробрі в найвищій мірі, чисельністю від 12 до 15 тис. чоловік» .

З погляду історичної перспективи Томаківська Січ відігравала велику роль як центр концентрації сил козаків у боротьбі за повернення втрачених земель, маєтностей (це збігалося з інтересами покозачених селян і бояр) та визнання станових прав козацтва (що особливо було актуальним для боярського елементу в середовищі запорожців). Саме у 80-ті рр. козаки вже відкрито нападають на шляхетські маєтки, а з 1587 р. ці виступи стають майже безперервними і в 1591 р. переростають у велике козацьке повстання під проводом К. Косинського, що відзначалося не лише соціальною, а й політичною спрямованістю (встановленням козацької юрисдикції та намаганням запорожців спертися на широкі маси селянства в регіоні повстання) Розв'язати конфлікт з козаками вже не могли ані постанова сейму 1590 р. «Порядок щодо низовців і України», ані збільшення козацького реєстру до 1 тис. осіб (універсал від 25 липня 1590р.) . 

Під час повстання, за відомостями О. Вишневецького, К. Косинський «князю великому Московському зі всім військом своїм присягав і оному подав був все порубіжжя більше як на сто миль границь... яко ж і в листі своєму до них князь великий писався вже царем Запорозьким, Черкаським і Низовським і послав їм за пороги сукна і грошей». Весною 1593 р. Косинський вирушив у новий похід. Проте в боях під Черкасами загинув, а «інші повтікали за пороги до іншого війська... яких за порогами десь кілька тисяч ще є»,- зазначав той самий О. Вишневецький. Цікаво, що князь писав про запорожців як про «інше військо», відмінне від військ К. Косинського, які штурмували Черкаси. Цей факт може свідчити про те, що не всі січовики брали участь у походах Косинського, або ж за порогами одночасно були інші великі козацькі загони. Попри загибель Косинського, повстання тривало й далі, а О. Вишневецький згодом змушений був підписати договір із козаками (серпень 1593 р.), згідно з яким за ними серед іншого також зберігалося право вільного проходу на Січ.

Проте рік смерті ватажка великого козацького повстання К. Косинського став і останнім роком існування першої Запорозької Січі. її було зруйновано наприкінці 1593 р., коли 80-тисячна татарська армія, як стверджували сучасники, напала на Січ у той час, коли гам перебували не основні козацькі сили, а лише «залишок козаків яких було на кореню залишилося близько шестисот». Учасник цих подій один «козак із Запорожжя», згодом повідомляв, що оборонці Січі «ледве в човнах на Дніпро втекли». Січ же було вщент зруйновано, запорожці змушені були вирушити з Томаківки і переселитися на інший острів - Базавлук, розташований за 30 км нижче по Дніпру. Слава про Томаківську Січ ще довго зберігалася в пам'яті її сучасників. Зокрема, Е. Лясота, який подорожував Дніпром у 1594 р., писав, що він плив з низу «далі до трьох річечок, які називаються Томаківками, і котрі впадають у Дніпро з руського боку», а також згадував «знаменитий названий острів (Томаківка. - Авт.)». Підсумовуючи, зазначимо, що з другої половини XV ст. основним джерелом поповнення козацтва були промисловці-уходники, які рушали на Низ, де займалися рибальством, мисливством, бортництвом та іншими промислами, а із закінченням сезону поверталися назад для продажу свого товару. Цими першими козаками-уходниками були переважно жителі міст і волостей.

З освоєнням Запорожжя козацькі уходи й стани впритул наблизилися до татарських кочів'їв, а це, своєю чергою, викликало сутички між зустрічними хвилями колонізації, що змушувало козаків завжди Носити зброю й майстерно володіти нею. До цього ж спонукало створення в середині XV ст. Кримського Ханства, набіги орд якого на Запорожжя та Україну дедалі частішали, а з останньої чверті XV ст. стали систематичними.

Ці обставини значно вплинули на еволюцію козацтва. З кінця XV ст. промислова та військова діяльність козаків стають для них рівноцінно важливими, бо в умовах постійної загрози турецько-татарських вторгнень уходництво потребувало надійного військового захисту козацьких угідь. У цей період виникають і перші укріплені поселення на Низу — городці та протосічі.

Одночасно формуються суто військові козацькі загони, що на них згодом спиралися литовські та польські воєначальники як на провідників у степах і яких як професіональних вояків наймали окремі магнати та шляхта для служби в своїх маєтках.

Діяльність козаків-воїнів із кінця XV ст. була пов'язана вже із суто військовими справами: захистом від татар уходів і станів на Низу, шляхетських маєтків, замків, міст; несенням сторожової служби на дніпровських переправах та переслідуванням нападників після їх вторгнень. Окремою формою боротьби козаків у цей час стають як військові напади на близькі татарські кочів'я, так і далекі морські походи на турецькі міста, їх метою часто було не лише звільнення українських бранців і повернення худоби, коней, інших цінностей, а й помста за татарські вторгнення та пограбування кочів'їв і міст останніх.

-Продовження див. у повному текстовому архіві-